Для Росії біженці з України лише привід для пропагандистського фарсу

Російська окупація Криму й розв'язана війна на Донбасі призвела до того, що в Україні зараз налічується 1,2 млн внутрішньо переміщених осіб. При цьому управління верховного комісара ООН у справах біженців підрахувало, що понад 800 тис. мешканців України втекло до сусідніх країн. Згідно з даними, ООН, конфлікт на сході України торкнувся загалом 5 млн осіб, змусивши шукати нове місце проживання в межах країни 1,23 млн із них.

У неоголошену війну, яку веде РФ проти України, українські біженці та переселенці давно проголосували ногами за Україну. Велика їх частина залишила окупований Донбас, але залишилася на території підконтрольній українській державі. Для більшості проукраїнського населення Донбасу та Криму, втрата звичного способу життя стала справжньою трагедією, проте вони міцно зв'язали своє майбутнє і майбутнє своїх дітей з Україною.

Мотивів, через які велика кількість людей залишила свої домівки, безліч, але головною причиною все ж є розв'язана РФ війна, що супроводжується потоками брехні від російських телеканалів.

Любов до Росії на Донбасі ніколи не була ходовою монетою. Деяких наших співгромадян спокусили в цій країні не російське коріння, не почуття втраченої батьківщини, не берізки, не білий сибірський сніг і звісно ж не російська демократія, а всього лише рівень російських пенсій.

Досі точаться суперечки про те, чи можна Росію вважати повною мірою правонаступницею або продовжувачем Радянського союзу. На величезній території СРСР виникло 15 незалежних держав. Перебуваючи в цьому союзі, всі 15 республік були формально рівними. Можливо, що саме умовності й вузьке трактування норм міжнародного права, пов'язані з правонаступництвом і зіграли злий жарт зі світовим співтовариством і самою Росією. Саме РФ, а не Україна і Білорусь, успадкувала місце Радянського союзу в Раді Безпеки, хоча членами ООН, на час розпаду СРСР, були Білорусь, Україна і сам СРСР.

Сьогоднішня «ломка» Росії за імперією, бажання РФ одноосібно вирішувати питання на території колишнього союзу - результат багатьох поспішних рішень міжнародного співтовариства ще в 90-ті роки. Той факт, що Росія поставила себе над міжнародним правом, красномовно свідчить лише про те, що сьогоднішня криза була визначена, була неминуча й залежала тільки від ступеня агресивності РФ.

Єдине, що не викликає сумнівів, то це те, що РФ стала повною правонаступницею брехні, яка була властива СРСР. Достатньо згадати «мирну» місію в Афганістані, коли радянські «фахівці» допомагали дружньому народові облаштовувати своє життя. Так і зараз на Донбасі шахтарі й трактористи вміло опановують суміжні професії танкістів і гранатометників.

Доля радянських військовополонених під час Другої світової війни відома, інакше як трагічною її не назвати. Не любили говорити про полонених і на війні в Афганістані. 15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, що переступив по Мосту Дружби кордон двох країн. Сам Громов бадьоро доповідав, що за його спиною немає жодного радянського солдата. Брехав генерал! Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон до моджахедів, так і підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ.

Чи варто дивуватися брехні президента Путіна, який говорив, що в Криму діяла місцева самооборона? Чого варті слова російського президента, що на Донбасі немає російських військ. «Росіяни своїх на війні не кидають» - говорить відомий персонаж художнього фільму. Кидають! Ще як кидають! Свіжий приклад з тольятинськими військовиками - яскраве тому підтвердження.

Для Росії біженці з України - живий щит, привід для пропагандистського фарсу, блефу, але не більше того.
Що буде з тими людьми, які вирішили свого часу пограти в чужу батьківщину? Їм залишиться лише тарганячий біг. Біг між чужою країною і батьківщиною, від якого вони добровільно відмовилися.

Багато наших колишніх співвітчизників обрали біг на чужій території. Маршрут для більшості вже давно відомий. Більшості з них доведеться пройти через короткотривалі жалість і співчуття, а коли ці почуття у «приймаючої» сторони закінчаться, то через холодність і ненависть, презирство й огиду, що власне вже починає відбуватися.

Ті, хто вирішив пов'язати свою долю з російськими пенсіями, опинилися в чужій для них країні, де їм вже докоряють зайвою мискою юшки.

Яке майбутнє чекає на тих, хто топтав українські прапори й бажав знищення України? Чи є майбутнє у людей, які з радістю зустрічали в Донецьку та Луганську чеченських бойовиків і російські танки? Яка ступінь довіри до цих людей у ​​«нових» співвітчизників?

Росії не потрібні чужі пенсіонери, навіть якщо вони народилися в Горьківській області. Росії не потрібні чужі гопники (своїх вистачає).

Росії не потрібні проросійськи налаштовані громадяни України на території своєї держави. Ці люди потрібні в тилу, тому хороводи навколо «ДНР», «ЛНР» і «Новоросії» закінчуються. Кремль дає чіткий сигнал, що ці утворення не мають шансу опинитися у складі Росії.

Зруйнований Донбас росіянам не потрібний. Їм потрібен регіон, через який можна впливати на Україну, який дозволить тримати її в зоні російських інтересів. Кремлю потрібні люди, які на території України будуть кричати про свою любов до Росії й усіма силами протистояти змінам в Україні. Так надійніше, та й набагато дешевше.

Ризик, що більшість наших біженців не знайдуть себе в Росії, дуже великий. В російській державі, що стрімко біднішає, саме ця категорія може швидко опинитися на межі асоціальних верств. «Етнічна батьківщина» може повернутися до цих людей спиною, нагадуючи при кожному зручному випадку, що їм тут не місце і що вони для Росії чужі.

Вони там справді чужі! І будуть чужими завжди! Залишається одне питання - чи стануть вони, після їхнього неминучого повернення, знову рідними для нас?

Валерій Фуйор

ТОП новости

Вход

Меню пользователя